ПОИСК
Суспільство та люди

«Завантажую в пiч до 100 вiдер слив»: ветеран АТО налагодив виробництво чорносливу за стародавньою технологiєю

15:47 16 квітня 2021
Анатолій Кептанар
— Я відчуваю себе найщасливішою людиною на землі. Певно, через те, що дивом вижив після жахливої автокатастрофи, і ще тому, що ми з дружиною Ольгою живемо душа в душу, — розповідає ветеран АТО Анатолій Кептанар. — В селі Броварі на Хмельниччині, в якому я народився і виріс, грунти глинисті, тому картопля та інша городина родять не надто добре. Зате плодові дерева ростуть прекрасно. Тому там у всіх великі сади. Люди в нас здавна сушать чорнослив, яблука, груші…

Задля цього практично на кожному подвір’ї з каміння та глини зроблені спеціальні пічки (їх називають лознями). Сушать плоди на сухому гіллі фруктових дерев. Через це аромат в сухофруктів надзвичайно гарний. До речі, чорнослив, виготовлений в лозні, може зберігатися на горищі дуже довго — роки два, а то й три. Я, як був малий, думав, що займатися сухофруктами — це не моє. Але життя так повернуло, що виготовлення чорносливу на продаж і догляд за садом стали моєю улюбленою справою, що допомогає мені повернутися до нормального життя після страшної аварії. Зараз це наш сімейний бізнес, заради якого дружина навіть звільнилася з роботи, де мала непогану платню.

«Ми могли чи не годинами говорити по телефону — так нам було легко спілкуватися одне з одним»

— З Анатолієм ми познайомилися в 2014-му завдяки Євромайдану, — розповідає Ольга Кептанар з Львівської області. — Я тоді щотижня їздила в Київ на Майдан, працювала на кухні. Анатолій (він з Хмельницької області) приїхав туди ще на початку Революцїї гідності. Під час жорстокого розгону студентів вночі 30 листопада 2013 року йому вибили передні зуби. Після того в складі 31-ї сотні він брав участь у всіх подіях, що відбувалися на Майдані, але ми там з ним жодного разу не зустрілися.

Незабаром після перемоги революції я прочитала інтерв’ю з Анатолієм. Тоді багато писали про майданівців, але саме це інтерв’ю мене сильно вразило. Толя мені сподобався — і зовні (на фотографії), і своїм завзяттям, яке відчувалося в тому, що він казав журналістці. Знайшла його сторінку в «Фейсбуці», приєдналася до друзів. А через якийсь час (десь наприкінці травня 2014-го) він мені написав. Ми обмінялися телефонами.

Толя подзвонив першим. Ми могли чи не годинами говорити по телефону — так нам було легко і приємно спілкуватися одне з одним. Минув тиждень після нашої першої розмови, раптом приблизно о шостій ранку подзвонив Анатолій: «Наближаюсь до Львова». — «Жартуєш?» — «Ні, передаю трубку дальнобійнику». Виявилось, Толя їхав з Києва всю ніч — водій фури зголосився довезти його до Львова. Той дальнобійник й каже мені: «Везу тобі чоловіка — женитися хоче. Він хлопець хороший, придивись. Може, твоя доля».

Ми зустрілися з Анатолієм біля фонтану, що поруч з Оперним театром. Він був в тому, що носив на Майдані, — в камуфляжі «дубок» і берцях. Розповів, що мав їхати на фронт з іншими майданівцями, але відправлення його групи відклали, то й гайнув до Львова на перше побачення зі мною. А через два місяці, на початку вересня, відбулося наше імпровізоване весілля — на полігоні під Новоград-Волинським, де Толя проходив військовий вишкіл. За тиждень його відправили на фронт у складі 54-го розвідувального батальйону. Перед цим я написала пост в «Фейсбуці»: збираю чоловіка на війну, потребую грошей, щоб купити йому спорядження. Люди відгукнулися, то ми придбали бронежилет, каску й інші потрібні солдату речі.

— Він взяв з собою оберіг?

— Я вручила чоловіку прапор, а його мати дала освячені срібний хрестик і невелику іконку. До речі, коли я народила нашу доньку, то везла її з лікарні додому загорнутою в синьо-жовтий стяг. Обидва ці прапори зараз є нашими сімейними реліквіями. «Доньчин» ми беремо з собою у туристичні поїздки, сходження на гори в Карпатах.

— Скільки Анатолій був на війні?

— Два роки. Восени 2015-го, коли він в перший раз звільнився з армії в запас, ми з ним офіційно взяли шлюб і того ж дня похрестили нашу дитину. Ім’я доньці Толя вибрав разом зі своїми побратимами — Вікторія, тобто перемога. Свекруха тоді привезла нам подарунок — мішок дуже якісного чорносливу, що сама зробила. На хрестини вона приготувала десерт з чорносливу, горіхів і вершків. Наші гості досі згадують той десерт: кажуть, що до того такої смачної страви не куштували.

Цілого мішка чорносливу для нашої родини було забагато. То я розмістила пост в соціальних мережах, що продаю чорнослив. Посипалося стільки замовлень! А згодом й схвальні відгуки. Ще тоді подумала собі, що можна було б робити на цьому продукті непоганий бізнес. Ми згадали про цю ідею через чотири роки — коли Толя дивом лишився живий після жахливої аварії. А до того він ще раз був на фронті майже рік.

Ольга звільнилась з роботи, де отримувала непогану платню, щоб мати час на сімейний бізнес

— За яких обставин з ним трапилося це лихо?

— Їхав на мопеді, відмовили гальма, врізався в дерево. Це сталося з ним в Херсонській області. Як він туди потрапив? Вийшло так, що після того, як в 2016 році чоловік остаточно звільнився з армії в запас, нам з ним не вдавалося знаходити порозуміння. У Толі був посттравматичний синдром (типова проблема для ветеранів війни), тому він дратувався через навіть незначні речі, не міг знайти місце в мирному житті. Не дивно, що ми часто сварилися, порізно жили більший час, ніж разом. Він міняв одну роботу на іншу, бо жодна з них йому була не до душі. Ще й в колективах йому було важко знаходити спільну мову.

На додачу до того знаходилися «добродії», що, як бачать ветерана АТО, пропонують випити. Зважте й на те, що до повернення Толі з війни ми з ним разом жили дуже малий час, то й до ладу не знали одне одного. Чесно скажу, вже думала про розлучення. І ось раптом в вересні 2018 року телефонує свекруха: «Олю, Толя розбився на мопеді. Лікарі кажуть, що до ранку він, можливо, не доживе». Ця новина мене розчавила — не було сил з ліжка піднятися, їсти через стрес взагалі не могла. Написала в «Фейсбуці», що трапилось з чоловіком. Відгукнулися сотні, навіть тисячі людей. Я читала їх коментарі, і до мене поверталися сили. Цю підтримку можна порівняти з балоном з киснем, який дали людині, яка задихалась. В мене з’явилася глибока впевненість, що здолаю всі перешкоди, щоб врятувати чоловіка. Я поїхала до нього в лікарню в Херсон.

— Він вас упізнав?

— Тоді ні. Медикам довелося прив’язати його до ліжка, бо через набряк мозку Толя поводився агресивно, щось вигукував, в нього були галюцинації. Волонтери допомогли мені знайти реанімобіль, щоб перевезти його в Дніпропетровську обласну лікарню імені Мечникова. Там набряк мозку спав. Я приходила до чоловіка в палату і десятки разів питала: «Ти знаєш, хто я?»

Одного разу свідомість до нього повернулася, і він відповів: «Знаю, ти Оля». — «Знаєш, що в тебе є дитина?» — «Так, її звуть Вікуся». Я думала водити дочку до Толі в палату: сподівалась, що дитина заговорить до батька, і він її впізнає, його стан покращиться. Але лікарі сказали, що Віку до нього не пустять. І ось коли чоловік згадав мене і те, що має доньку, я зателефонувала сусідці, з якою лишила Вікусю, попросила передати трубку дитині. Толя трохи поговорив з донею. Губи в нього від хвилювання тряслися. Він розмову з Вікусею не пам’ятає, а мала — не забула, хоча тоді їй було лише три рочки.

«Тепер, крім чорносливу, пропонуємо людям ще й сушені яблука та груші»

— Свідомість і пам’ять в чоловіка почали поступово відновлюватися після того, як йому зробили операцію на мозку, поставивши пластини в череп, — продовжує Ольга. — Лікарі витягли мого чоловіка з того світу. Я безмежно їм за це вдячна. До речі, їх колеги, які знайомилися з медичними виписками Анатолія, кажуть: те, що він лишився живий, самостійно ходить, вільно розмовляє, жартує — це фактично диво. Бо, як правило, люди з такими важкими травмами (одна з них — перелом основи черепа) не виживають.

Через деякий час після виписки з лікарні Мечникова ми втрьох поїхали в Гошівський монастир в Івано-Франківській області. Тиждень жили там в спокої, тиші, ходили на церковні служби. Ми відчували, що сповнюємося сил.

— Наслідки аварії в чоловіка досі відчутні?

— Звичайно. Він втратив зір на одне око, є певні проблеми з пам’яттю (плутає слова), іноді трапляються напади епілепсії. Через загрозу цих нападів самого чоловіка нікуди не пускаю — скрізь ходимо разом.

Анатолій більш-менш відновився приблизно через рік після аварії. Але ми розуміли, що працювати на звичайній роботі він не зможе. Власне я мала роботу, що дозволяла утримувати сім’ю. Але ж чоловік мав чимось зайнятися, бо людині важко сидіти без якогось діла. То я й згадала ідею з виробництвом на продаж чорносливу. Тим паче, що Анатолій любить працювати в саду, доглядати дерева. Розуміла, що ця робота на свіжому повітрі буде для нього реабілітацією не гіршою, ніж в медичному центрі.

Попервах думала, що виготовлення на продаж чорносливу стане для нас просто приробітком. Але ця справа так гарно пішла, що зараз є нашим основним заняттям. Тепер, крім чорносливу, пропонуємо людям ще й сушені яблука та груші. Замовлень так багато, що з двох тон чорносливу, який ми заготовили минулої осені, зараз лишився лише один мішок. І, ви знаєте, жодної копієчки на рекламу ми не витратили. Якщо продукт якісний, то покупці на нього завжди є.

— В моєму рідному селі Броварі на Хмельниччині росте сливовий сад, який посадила моя бабуся, а я, як був малий, їй допомагав, — говорить Анатолій Кептанар. — Минулої осені я посадив ще один садочок і хочу побудувати другу пічку-лозню для сушіння сухофруктів. За раз завантажую в лозню 80—100 відер слив. В нижній частині цієї пічки цілодобово тліє сухе гілля з фруктових дерев. Я підкидаю його десь до опівночі-півпершої ночі, тільки тоді лягаю спати. Одну партію слив сушу днів вісім.

— То ви раніше жили з дружиною на Львівщині, а зараз перебралися в Броварі?

— Ні, в моєму рідному селі ми живемо в серпні, вересні та жовтні, коли збираємо урожай та сушимо сливи, яблука і груші. Після того перевозимо все це в хату дружини на Львівщині, бо в тому селі є потрібна нам інфраструктура — Інтернет, щоб спілкуватися з замовниками, відділення пошти, щоб відсилати сухофрукти покупцям. Складаємо товар в мішках на горищі. Перед тим як відправити замовлення, розпарюємо чорнослив окропом, витягаємо з нього кісточки, пакуємо і відсилаємо за адресами. Обов’язково попереджаємо покупців, що зберігати чорнослив слід в холодному місці.

— Донька допомогає в вашому сімейному бізнесі?

— Так, вона малює листівочки, які ми кладемо в пакунки з чорносливом. Багато замовників писали нам, що розмістили Вікусини малюнки в себе на холодильниках. До речі, чорнослив дуже смакує доньці.

Маленька Вiкуся малює лiстiвки, якi батьки кладуть в посилки з чорносливом

— Яку упаковку використовуєте?

— Ми двічі вигравали гранти для ветеранів АТО від Міжнародної організації міграції. Придбали на ці кошти вакууматор, ваги та холодильне обладнання. Ми пропонуємо два види упаковки — вакуумну та з крафтового паперу. Рекомендуємо людям саме паперову, бо вона екологічна і в ній чорнослив добре зберігається.

Фото зі сторінки Ольги КЕПТАНАР у «Фейсбуці»

1187

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.