ПОИСК
Суспільство та люди

«Моя перша писанка раптом розсипалася на скалки — наче попередила, що незабаром розлучусь з чоловіком»

15:32 1 травня 2021
Оксана Білоус
— Коли в 1990 році я захопилася писанкарством, жила в однокімнатній квартирі на столичній Оболоні, і тому облаштувала робоче місце в себе на кухні біля газової плити, — розповіла заслужена майстриня народної творчості України відома писанкарка Оксана Білоус. — Чому біля плити? В мене тоді не вистачало грошей на свічки, щоб нагрівати писачок (інструмент для нанесення на писанки розтопленого воску), то я підносила його до полум’я газового пальника. Зараз маю власну майстерню (вона є частиною моєї нинішньої квартири) в центрі Києва, проводжу майстер-класи, продаю свої вироби через власний інтернет-магазин. У мене працюють декілька помічниць.

«Через невеличкий отвір випорожнюємо яйця за допомогою компресора для акваріумів»

— Хто вас зацікавив писанкарством? Можливо, батьки?

— Ні. Мої батьки були лікарями, а я після школи обрала педагогічний вуз, стала вчителем географії та біології. Але за спеціальністю не працювала. На п’ятому курсі народила дитину, а через рік і чотири місяці — другу. Ходити на роботу, маючи двох маленьких діточок, звісно, не могла. Доля так склалася, що мені пощастило познайомитися з етнографом та мистецтвознавцем професором Михайлом Романовичем Селівачовим та його чарівною дружиною Наталією Федорівною. Коли була в них у гостях, побачила писанки. Вони мене дуже зацікавили. Адже я змалечку люблю займатися рукоділлям і малювати, в школі ходила в гуртки вишивки, макраме, виготовляла м’які іграшки.

Коли побачила писанки, захотіла навчитися їх розписувати. Це було у 1992 році. Наталя Федорівна вела заняття у гуртку писанкарства, що його тоді відкрили для дітей при політехнічному інституті. Я хоч і доросла, прийшла на заняття. Наталя Федорівна вклала мені до рук писачка, показала на одну з ілюстрацій з виданого перед цим альбома дослідника Ераста Біняшевського «Українські писанки» і сказала: «Малюй, як на цій картинці». Друк того альбому був такий неякісний, що перемалювати з нього зображення на яйці, коли ти це робиш вперше, виявилося важко. Я не встигла на занятті повністю виконати завдання. Наталя Федорівна дала мені з собою додому фарби й писачок, які вона, до речі, привезла з Америки, коли була там у відрядженні (у Києві потрібні фарби і приладдя тоді ще не продавалися). Так я стала вчитися писанкарству.

— Ваша перша робота збереглася?

— Так, але в уламках. Вона була цілою до того часу, поки у моїй родині не виникли проблеми. Писанка луснула і цим наче попередила, що незабаром розлучуся з чоловіком. Фото тієї першої роботи (зберігаю її в окремій коробці) я розмістила в одній із своїх книжок, яка розійшлася по багатьох країнах, де живуть українці.

До речі, є досить багато людей, які сподіваються, що писанки (власне, символіка, яка на них зображена) допомагають досягти тієї чи іншої мети: одужати, розбагатіти, вступити до вузу, приворожити, зберегти сім’ю, змусити когось кинути пити чи палити. Знаю, що ця суспільна «пошесть» (спроби вирішити свої проблеми, ставши власником писанки) особливо сильно вразила чомусь населення Білорусі та Росії. Україну вона, ясна річ, також не оминула, але в значно меншій мірі. Переконана, що писанки в таких справах не допоможуть. Проте, віра, що декороване символами яйце якось зарадить, принаймні морально підтримує цих людей.

За класичними канонами для розпису беруть курячі яйця

— А навіщо писанки створювали наші пращури?

— Щоб вплинути на природні стихії. Розпис курячих яєць сакральними символами — це дуже давня, ще язичницька традиція. До речі, таких знаків не так вже й багато — основних десь біля десяти і певна кількість їх варіацій. А ось писанок з різними комбінаціями кольорів і сакральних знаків багато тисяч.

В уявленні людей минулих часів писанка символізувала пробудження природи після зими. Тому жінки розписували їх саме весною. Знаки, які вони наносили на курячі яйця, мали вплинути на природні стихії: сонце (щоб літо було теплим), воду (щоб не було посухи й щоб поля не заливало дощами), вогонь (щоб не вбила блискавка і не сталося пожеж), землю (щоб була родючою) і таке інше. Чому писали саме по яйцю? Бо в ньому знаходиться зародок, який наші предки сприймали як символ життя, весняного відродження. Після прийняття християнства церква, певно, намагалася побороти язичницьку традицію. Але з часом писанки стали одним з атрибутів свята Воскресіння Господня.

— У вас зараз пік замовлень?

— Так. Десь 90 процентів замовлень ми отримуємо в теплий період року, а найбільший сплеск попиту саме напередодні Великодня. Висока зацікавленість нашими виробами влітку зумовлена тим, що в цю пору приїздить найбільше іноземних туристів. Вони купують писанки, бо це одна з візитівок України.

— Скільки вам знадобилось часу, щоб досягти успіху в професії?

— Попервах я вела гуртки писанкарства (в тому числі у Київському палаці дітей та юнацтва), декілька років була співробітницею кафедри етнографії Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Але згодом стала працювати самостійно, відкрила власну майстерню. Мої роботи користуються попитом, але тільки років п’ять тому доросла до того, що стала наймати помічниць. Ми пропонуємо нашим гостям власну лінійку барвників, а також наші фірмові писачки (вони виготовляються фабричним способом).

Щоб розтопити віск у писачках, діти під наглядом Оксани Білоус підносять ці інструменти до вогню свічок. Фото зроблено під час проведення майстер-класу з писанкарства

— Використовуєте в роботі справжні яйця чи дерев’яні заготовки?

— За класичними канонами для розпису беруть курячі яйця з їх природним наповненням. Ми в моїй майстерні навчились через один невеличкий отвір випорожнювати яйця за допомогою компресора для акваріумів. Після того яєчка ретельно миємо, висушуємо і наносимо зображення акриловими фарбами.

«Розписала вже близько 10 тисяч писанок»

— Купуєте яйця від домашніх курей?

— Ні, виключно фабричні. Причому обов’язково без печаток, бо їх дуже важко видалити. Такі яйця, зазвичай, продаються на ринках.

— Рахували, скільки за 30 років кар’єри народної майстрині розписали писанок?

— Такої бухгалтерії не веду. Але приблизну кількість назвати можу — десь 10 тисяч. Я спеціалізуюсь на відтворенні писанок другої половини ХІХ — початку ХХ століття, малюнки яких зібрані в каталог дослідників, що жили в ті часи. Роблю колекції таких писанок, показую їх на виставках, продаю. Ну, й пишу книжки про писанкарство.

— Які саме писанки люди здебільшого замовляють на Великдень?

— Обирають красиві. А після Великодня на поминальний тиждень здебільшого купують писанки, в яких домінує чорний колір.

— Хто переважно ваші клієнти?

— Зрозуміло, що писанкарство приваблює, в основному, жінок, тому їх більше і серед учасників моїх майстер-класів, і серед покупців. Який вік переважає? Важко сказати. На моїх майстер-класах ви побачите діточок, молодь, людей середнього й старшого віку. Щоправда через пандемію ця діяльність постраждала. Але ж карантин буде тривати не вічність. То як ситуація нормалізується, майстер-класи продовжаться.

— Ваші роботи є в збірках відомих людей?

— Третій президент України Віктор Ющенко купував мої писанки, а його дружина Катерина приїздила з дітьми до моєї майстерні на майстер-класи.

Оксана Білоус відтворює писанки, ескізи яких зібрали в Україні етнографи у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття

— У вас багато конкурентів?

— Кажу щиро: я не вважаю інших писанкарів конкурентами. Для мене одні з них друзі, інші просто колеги. Ніхто з нас не став мільйонером, не їздить на «Бентлі». Переважна частина писанкарів має якусь основну роботу, яка їх годує, а заняття творчістю для них — це хобі і певний приробіток. Ну, а для мене це не тільки покликання, але й єдиний заробіток.

Окрім писанкарства, розвиваю ще два напрямки народної творчості: вибійку зображень на тканинах та приготування печатних пряників. У росіян є знаменитий Тульський печатний пряник. Але і в Україні є подібний продукт, традиція виробництва якого була втрачена в радянські часи. Я долучилася до її відновлення.

— Як сталося, що зайнялися тканинами і пряниками?

— Поштовхом стала одна красива, з орнаментами, плахта з льону, яку я придбала в художньому салоні. Нагадаю, що плахта — це не зшита поясна частина жіночого українського народного одягу, схожа на спідницю. Я вдягала цю плахту, коли брала участь в ярмарках та виставках. Хтось із знайомих сказав, що орнамент на ній вибитий за допомогою спеціальних дерев’яних дощечок (на кшталт печаток). З часом плахта геть зносилась. Я захотіла навчитися ручній вибійці зображень на тканині, щоб принаймні повторити таку саму плахту. Але довго не вдавалося знайти майстра або майстриню, що знаються на цьому.

Проте я не відступилася — опановувати це ремесло стала самостійно за допомогою літератури. А згодом на одній із ярмарок серед продукції майстра різьблення по дереву Володимира Маркіяна мою увагу привернули особливі дощечки, яких я до того не бачила. «Вони призначені для виготовлення печатних пряників», — пояснив Володимир. «А мені треба дощечки для вибійки зображень на тканині, — сказала я йому. — Зможете такі зробити?» Він досконально розібрався з цією тематикою. Я навіть до нього на майстер-класи ходила. Володимир мене ще й печатними пряниками зацікавив. То я стала займатися не тільки вибійкою зображень на тканинах, але й виготовленням пряників. А ще вчу на майстер-класах прикрашати пряники їстівними малюнками.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про народні традиції Страсного тижня та Великодня.

Фото надано майстернею Оксани БІЛОУС

1072

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.