ПОИСК
Суспільство та люди

Щоб бути чорнобильським інвалідом, у мене здоров'я не вистачить, — ліквідатор аварії розвиває в Зоні відчуження туризм

14:20 15 липня 2021
Сергій Мирний

Навряд чи в Україні можна знайти місце, оповите такою ж кількістю суперечливої інформації, страхів і домислів, як Чорнобиль. У багатьох це слово досі асоціюється лише з трагедією. А тим часом сьогодні Зона відчуження — це й біосферний заповідник, де живуть беркути, олені та навіть ведмеді, й величезний музей просто неба, туристичний магніт для людей з усього світу. Туризм вдихає у Чорнобильську зону життя, стимулює її відродження, забезпечує робочими місцями жителів навколишніх сіл. А ще дає підтримку самоселам, тим самим чорнобильським бабусям і дідусям, які повернулися до рідних домівок після аварії.

«А ти дивишся на них і знаєш, що за добу місцевим жителям оголосять: „Виселяйтеся назавжди!“ Який одразу здійметься крик, плач…»

Примітно, що саме ліквідатор, який працював тут у перші місяці після вибуху ядерного реактора, першим почав комплексно розвивати туризм у зоні.

— Я командував взводом радіаційної розвідки, а фактично відповідав за організацію розвідки роти, — розповідає «ФАКТАМ» ліквідатор, еколог і письменник Сергій Мирний. — Півсотні людей під моїм командуванням кожного дня виїжджали міряти рівні радіації на землі, у повітрі та над водою. За цими даними головний військовий штаб складав таблиці й карти радіаційної ситуації. Тільки знаючи її, урядова комісія могла вирішувати, де і як проводити дезактивацію, як захищати робітників, виселяти чи ні населені пункти… Ось така непроста й небезпечна робота була у мене влітку 1986 року.

— Які найвищі рівні радіації ви особисто міряли?

— Близько десяти рентгенів на годину в Рудому Лісі, на початку Західного радіаційного сліду. А іншим разом на залізничній станції, у міста Прип'ять, ми несподівано виявили вантажний вагон, з якого «світило» в сотню разів більше, ніж скрізь поблизу, — 17 рентгенів на годину! Це в мільйон разів більше за нормальний рівень в Україні. Мабуть, вагон стояв на АЕС під час вибуху, а потім його звідти відігнали та забули про нього.

Читайте також: «У ніч аварії я голими руками знімала форму з пожежників, доставлених з ЧАЕС. Тепер у мене немає відбитків пальців»

— Як робота в таких жахливих умовах позначилася на вашому здоров'ї?

— Я пропрацював у Чорнобилі 35 діб — начебто небагато. Але коли повернувся додому, почалося: весь час млявість, сон хилить, насилу можу працювати… Зона висмоктала величезну кількість сил: позначилися хронічний недосип, стрес, відповідальність, ну й, звичайно, величезні дози опромінення. Через пів року радіаційна травма пройшла, а от психологічна залишилася.

У нас бували завдання під назвою «об'єктивний контроль». Це коли урядова комісія відправляє до населеного пункту екіпаж, щоб упевнитися, чи достатньо там високі дози для його виселення. Вперше приїхали у білоруське село, поміряли — 1 мілірентген на годину: смішні для нас рівні. Ми взагалі не зрозуміли, навіщо нас сюди прислали. А потім дізналися, що поріг виселення — 0,7 мілірентгена. Уявіть: ти приїжджаєш — люди клопочуть, діти сміються, городи, кури, життя вирує…

Або ось на весілля потрапили, наречений з нареченою стали фотографуватися перед нашою бронемашиною… А ти дивишся на них і знаєш, що ввечері повернешся у штаб зі звітом і через добу місцевим жителям оголосять: «Виселяйтеся назавжди!» Який тут здійметься крик, плач…

На тебе люди дивляться з надією, ти для них уособлення влади та сили… А ти — офіцер, командир, дорослий мужик! — нічим не можеш їм допомогти…

Пізніше, коли отримував другу освіту, екологічну, в Центрально-Європейському університеті, я досліджував здоров'я ліквідаторів і вивчав природу психологічної травми. Одне з її джерел — це survivor's guilt, «вина того, хто вижив» — комплекс провини того, хто сам вижив, а іншим допомогти не зміг. Мені це добре знайоме, долати цю травму довелося довго. У тому числі з цієї причини я намагався зробити хоч щось, щоб допомогти місцевим жителям, яким не зміг допомогти тоді.

— Ви отримали чорнобильську інвалідність?

— Ні. Це взагалі була дивовижна історія. Зустрічаю якось на початку 90-х знайомого чорнобильця, і він мені каже: «Ти ж ліквідатор 1986 роки? Ти тепер можеш стати інвалідом! «Пояснив, що для цього «аналізи повинні бути хорошими … в сенсі поганими», щороку місяць треба лежати в лікарні, ну і заплатити-віддячити кого треба. Я пожартував: «Щоб бути інвалідом, у мене просто здоров'я не вистачить».

У мене якраз тоді життя вирувало: поїздки, конференції, зустрічі — немає часу лежати в лікарні! Прикро, що через липових інвалідів, які з'їдають значну частину виділеного бюджету, багато справжні, сильно опромінені чорнобильські герої отримують ганебні копійки …

Читайте також: Зеленський затвердив підвищення пенсій для «чорнобильців»: хто, коли й скільки отримає

«Усі маршрути пересування туристів перевірені дозиметристами»

— Як склалася ваша доля після Чорнобиля?

— Я став екологом, працював у Центрально-Європейському університеті в Будапешті, написав кілька наукових праць і статей. І виявив, що для подолання психологічної травми, для підтримки чорнобильців-ліквідаторів потрібно показувати колосальні досягнення їхньої роботи. Для цього потрібно перетворити Зону відчуження на Чорнобильський меморіально-культурний та природний парк.

У 2006 році я повернувся до України. Тоді туризм у Чорнобилі вже починався, але ще на громадських, аматорських засадах. Я навіть встиг трохи попрацювати гідом. Поступово зрозумів, як це треба організовувати за міжнародним стандартом, але це потребувало професійної структури, якої тоді не було. А потім мене знайшов мій колишній турист Ярослав Ємельяненко, який захопився ідеєю показувати Чорнобиль людям усього світу. Так виник «ЧОРНОБИЛЬ-ТУР».

Дуже довго довелося боротися зі стигматизацією цього місця та цієї діяльності: у людей просто не вкладалося в голові поєднання слів «Чорнобиль» і «туризм», нас докоряли якимись «танцями на гробах». Поступово вдалося змінити ставлення до цього, довести, що Чорнобиль не тільки місце глобальної техногенної катастрофи, але ще й місце героїзму ліквідаторів, справжній оазис природи, що відновлюється. І місце це радіаційно безпечне. На більшій частині зони, в тому числі в самому місті Чорнобиль, рівень радіації давно повернувся до природних, доаварійних значень.

Читайте також: «Око Полісся»: в Чорнобилі виявили озеро ідеально круглої форми

Всі маршрути пересування туристів офіційно перевірені та затверджені дозиметристами. Те, що тільки за 2019 рік Чорнобильську зону відвідали 125 тисяч туристів з усього світу, — яскраве свідчення вірності розвитку туристичного напрямку Чорнобиля.

— Ви відкрили на в'їзді у зону, на КПП «Дитятки», кілька інфоцентрів, де продають каву, бутерброди, карти, книги, сувеніри. Наскільки це органічно вписалося в вашу турдіяльність?

— Абсолютно органічно! Туристи самі надихнули нас на цю ідею, вони буквально вимагали сувеніри на згадку про відвідини знакового місця. Проєкт вдалося втілити, коли ми залучили до нього місцевих хлопців, жителів сусіднього з зоною Іванківського району. Інфоцентри дають їм гідну зарплату, моральне задоволення та зручність. Адже тепер їм не потрібно їздити на заробітки до Києва або ще далі, можна працювати поруч з будинком.

Крім того, ми продаємо товари тільки українських виробників, причому найвищої якості. Туристи, особливо іноземці, дуже цінують ручну роботу. Наприклад, таку начебто просту річ, як теплі шкарпетки, які сплела місцева мешканка.

«Ми з чоловіком повернулися сюди після двох років вигнання»

— Я за професією інженер, але під час перебудови з роботою стало дуже важко, — розповідає 56-річна Наталія Едуардівна. — Зарплата мізерна, троє дітей. Треба було господарство тримати — без цього не виживеш. Зараз вже діти виросли, а на господарство немає здоров'я. А в'язання — моя улюблена справа, я плету з дев'яти років усе — від шкарпеток до пледів і пальто. Раніше продавала знайомим, а коли в зоні відкрилися інфоцентри, мої роботи стали розкуповувати туристи. Я завжди в'яжу з вигадкою, з любов'ю. Людям подобається, і мені заробіток.

Читайте також: Рада підвищила пенсії чорнобильцям: що відомо

А одну з найвідоміших «бабусь Чорнобиля» — Валентину Кухаренко — туристи люблять за гостинність, смачне частування, невичерпний оптимізм і душевну гру на баяні під «підспівування» улюбленої собачки Дани.

— Ми тут, у Чорнобилі, від діда-прадіда, — пояснює «ФАКТАМ» 82-річна Валентина Борисівна. — Це був райський куточок: ліс, гриби, ягоди… А яка річка! Ми з чоловіком ні на море не їздили, ні в інші міста, трохи вільного часу — рибалка. До аварії я працювала на швейній фабриці, а чоловік портовим кранівником. Він бачив спалах під час аварії, погано себе потім почував. Йому сказали пити горілку, але він у мене взагалі не пив і не курив. Відчував пирхоту в горлі, металевий присмак. Тільки ми не розуміли, що сталося, ніхто ж нічого не говорив.

Одна з найвідоміших «бабусь Чорнобиля» - 82-річна Валентина Кухаренко. Туристи люблять її за гостинність, оптимізм і душевну гру на баяні (фото автора)

У суботу, 26 квітня 1986 року, пішли на роботу та зустріли знайому, майора міліції: «Ви йдете, смієтеся, як ніби нічого не сталося. А знаєте, що станція вибухнула? «Але й тоді ми не надали значення, адже про масштаби аварії не підозрювали. Коли ж 27 квітня побачили, як повз нас вивозять жителів Прип'яті, стало дуже страшно. Стояли та й плакали. Після цього все змінилося. Ми відчайдушно працювали, допомагали ліквідаторам. Готові були шапками, сірниковими коробками вивозити радіоактивне сміття, аби тільки нас не забирали з міста. А в перших числах травня сталося дивне: наша собачка раптом завмерла, і з її очей потекли сльози. «Не до добра», — думаю. Так і сталося.

П'ятого травня Чорнобиль евакуювали. Найстрашніше було — прощання з собаками: вони нас не відпускали, вили, плакали. Я ніколи не забуду цю картину, що краяла душу.

Читайте також: Тривожно: вчені повідомили про відновлення ядерної реакції в зруйнованому реакторі ЧАЕС

Житло нам дали, але обіцяли, що це тимчасово. Минали тижні, місяці… Після двох років вигнання мені урвався терпець. Я зрозуміла: не зможу жити без свого Чорнобиля. Молоді було легше — молоде дерево приживається у новій землі, старе — ні. Ми з чоловіком повернулися, знайшли тут роботу. Але поневіряння на цьому не скінчилися. Перший наш будинок закопали, просто зрівняли з землею. Ми знайшли інший, переселилися, приходимо — а він забитий навхрест. Кожного разу ти втрачаєш будинок, знову заселяєшся в якусь халупу, без дверей, без меблів, закочуєш рукава та починаєш все з нуля. Але ми не здавалися. Розуміли, що живі, поки ми тут, у Чорнобилі.

Я все життя любила людей, завжди була хлібосольна. Тому, коли до мене приходять туристи, я щаслива. Вони вносять життя в моє улюблене місто, без них Чорнобиль не буде жити й розвиватися. Я вже не кажу про те, що нові знайомі допомагають фінансово, і мені стало легше жити. Так що обов'язково хочу, щоб приїжджало ще більше людей, щоб взнавали про аварію й про нас — людей, які продовжують жити на своїй рідній землі, пори все.

Раніше про аварію на Чорнобильській АЕС «ФАКТАМ» розповів ліквідатор Валерій Євтушенко, який служив у той час старшим інспектором-криміналістом у Прип'яті.

На фото в заголовку: «На більшій частині зони рівень радіації давно повернувся до природних, доаварійних значень», — говорить Сергій Мирний (фото Ярослава ЄМЕЛЬЯНЕНКА)

1231

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.