Перший раз виступив на змаганнях в 90 років: найстаріший у світі 97-річний тенісист з Харкова потрапив до Книги рекордів Гіннесса

— Ви не повірите, але першого разу в житті я виступив на змаганнях з тенісу в… 90 років, — розповів «ФАКТАМ» телефоном 97-річний Леонід Якович Станіславський з Харкова, якому минулого тижня урочисто вручили диплом Книги рекордів Гіннесса як найстарішому у світі тенісистові, який бере участь у змаганнях. — До цього просто тренувався на кортах у своє задоволення.

Коли сім років тому мені виповнилося 90, директор тенісного клубу «Унікор», відомий у минулому тенісист заслужений тренер України Валерій Бурко провів зі мною майстер-клас. Відеозапис виклали в інтернет, і про мене дізналися організатори турніру ветеранів тенісу, який проводиться в Києві. Мене запросили взяти в ньому участь. Після цього я виступав на багатьох міжнародних змаганнях за кордоном (в Хорватії, США, Туреччині), зокрема на чемпіонатах світу та Європи серед ветеранів. На жодному з них не було моїх однолітків. Найстаршому, з ким доводилося грати, було 85 років. Одного разу навіть боровся за перемогу з 65-річними.

Читайте також: Бабуся-тенісистка відновила професійну кар'єру в 74 роки

«Дієти не дотримуюся, але їм набагато менше, ніж замолоду»

— Як підтримуєте спортивну форму?

— Намагаюся щоранку робити зарядку. Вона включає пробіжки по біговій доріжці, на якій є ролики (як на рахівниці) — вони масажують ступні. Через день підтягуюся і качаю прес на турніку. Наступного дня займаюся з п'ятикілограмові гантелями. Після зарядки снідаю та сідаю за комп'ютер — я ним добре оволодів.

— Скільки разів на тиждень тренуєтеся на корті?

— Три. Мене підвозить на машині ветеран тенісу Анатолій Дарій. Ми з ним граємо, і він є, по суті, моїм тренером. Іноді присилає автомобіль власник гольф-клубу Юрій Сапронов, тоді я проводжу тренування у нього. Цей підприємець — спонсор моїх поїздок на закордонні змагання. Взагалі, мене підтримують кілька людей. Коли буваю в Києві, опікується столичний бізнесмен Гарік Корогодський. З меценатів ще назву підприємця Петра Куліду. Завдяки йому я щороку безкоштовно відпочиваю в пансіонаті «Лазурний» на Чорному морі. Корти там розташовані біля самісінького берега.

— Дотримуєтеся дієти?

— Ні. Але, ясна річ, їм значно менше, ніж у замолоду. Снідаю сиром зі сметаною з додаванням льняної олії. На обід може бути борщ, плов, оселедець. Не відмовляюся і від сала. Вживаю звичайні українські страви. На вечерю склянку кефіру і більше нічого. Я намагаюся не переїдати. Однак вікові зміни все ж дають взнаки — наростив невеликий животик (сміється).

— Часто доводиться звертатися до лікарів?

— Я до них взагалі не звертаюся. Хіба що недавно довелося двічі побувати в поліклініці — щоб щепитися від коронавірусу.

— Спортом займаєтеся з дитинства?

— Так, але не професійно. У шкільні роки захоплювався гімнастикою і плаванням, після війни — гірськолижним спортом і бігом на лижах. Потім — підводним полюванням. У теніс став грати у 1958 році, мені тоді вже було за 30 років.

— У вас в роду були довгожителі?

— Рекордсменів за тривалістю життя не було. Мій батько пройшов усю війну — був начальником госпіталю. Роки війни підірвали йому здоров'я — додому повернувся з цукровим діабетом. Помер у 80 років. Мама була дитячим лікарем, прожила 90 років.

— Оскільки ваші батько й мати були лікарями, то, ймовірно, і ви обрали цю професію?

— Вони хотіли, щоб я пішов став лікарем, але мені з дитинства хотілося бути авіатором. На початку війни, коли гітлерівці підходили до Харкова, нас з мамою відправили в евакуацію до Новосибірська. Я вже був юнаком і пішов працювати на авіаційний завод імені Чкалова. Там випускали винищувачі Як. Я працював в складальному цеху — монтував радіонавігаційне обладнання.

У 1944 році до нас на завод приїхав по лінії комсомолу співробітник з Москви — відібрати молодь для вступу в Московський авіаційний інститут (МАІ). Ця людина прочитала в моїй особистій справі, що я закінчив школу зі срібною медаллю, тому і запропонувала вступати до вишу. У нас в цеху було багато киян — Київський авіазавод евакуювали до Новосибірська. Начальник цеху Василь Павлович Савельєв (теж киянин) не хотів мене відпускати, я ж був серед кращих працівників, моя фотокартка красувалася на дошці пошани. Але все ж вирішив стати студентом, попри те, що завод клопотав про нагородження мене орденом Червоної Зірки. Вступивши до вишу, залишився без нагороди.

«Хотів би самостійно заробляти на свої поїздки»

— Успішно склали іспити до інституту?

— Так, став студентом МАІ, але коли за рік батько повернувся з війни, перевівся до Харківського авіаційного — хотілося бути разом з батьками. Після закінчення інституту став працювати на авіазаводі. Незабаром лідер СРСР Микита Хрущов оголосив курс на підйом сільського господарства, і мене направили допомагати в механізації села, адже за фахом я інженер-механік.

Повернувшись до Харкова, хотів поновитися на авіазаводі, попросив, щоб мені надали квартиру. Мені відмовили, тому влаштувався в проєктно-конструкторський інститут «Союзпроммеханізація». Але потім перейшов до іншого інституту — «Південгіпроруда», в якому пропрацював понад 30 років. Займався проєктуванням рудників, де корисні копалини видобувають у відкритий спосіб. Захистив на цю тему кандидатську дисертацію. Починав з посади старшого інженера, доріс до керівника відділу. Під моїм керівництвом працювали понад 85 чоловік. Отримав від інституту квартиру. Власне, ще у перші роки роботи там захопився тенісом. Однією зі співробітниць «Південгіпроруди» була відома українська тенісистка Тетяна Вощиніна (у 1932 році вона стала чемпіонкою СРСР з тенісу). За її прикладом я та багато інших молодих співробітників стали ходити на корти в парк Горького грати в теніс.

— Ваші діти, внуки займаються тенісом?

— Чи не на професійному рівні тенісом займалася моя внучка Ольга Богатиренко, яка живе в США. У коледжі була капітаном тенісної команди. Продовжила грати й після вступу до університету в штаті Каліфорнія. Коли я їздив в Америку на чемпіонат світу з тенісу серед ветеранів (він проходив у Флориді), жив у внучки тиждень до початку світової першості й тиждень по його завершенню. Ольга зі своїм чоловіком щодня возили мене на корт, і я з ними тренувався. До речі, в Сполучених Штатах купив дуже хорошу тенісну ракетку і тепер граю тільки нею. В арсеналі закордонних тенісистів — від п'яти до десяти ракеток. У мене одна, цього достатньо.

— Виступаєте в спеціальних тенісних кросівках?

— Так. Коли Юрій Сапронов побачив, які в мене кросівки, сказав, що грати в такому взутті небезпечно, і доручив своєму помічникові (в минулому відомому тенісисту Всеволоду Кевличу) купити мені нове, спеціально призначене для ґрунтових кортів. Під час поїздки на чергові змагання до Києва я випадково забув ці кросівки вдома, тому Гарік Корогодський попросив одного зі своїх співробітників придбати мені пару класного спортивного взуття. Так і вийшло, що в мене зараз одразу три пари кросівок.

Чому сам не можу купувати собі екіпіровку, оплачувати свої поїздки на змагання? Я пенсіонер. За українськими мірками, пенсія у мене непогана — десять тисяч гривень. Але коли за кордоном кажу, що отримую 300 доларів на місяць, багато хто відмовляється вірити — в іноземців в голові не вкладається, як можна прожити на 10 доларів на день. А я ще й дочці допомагаю, адже у неї маленька пенсія.

— Виходить, на змаганнях призових вам не платять?

— Ні. Я хотів би самостійно заробляти на свої потреби. Зараз навіть у тенісистів-початківців є агенти, які знаходять можливості, щоб їхні спортсмени мали дохід за рахунок реклами. Скажу вам по секрету, я теж хочу, щоб у мене був агент. Але поки заробляти не вдається навіть на телезйомках. Знімальна група з восьми людей одного відомого телеканалу з восьмої ранку до десятої вечора готувала зі мною сюжет у Києві. Знімання велося на корті, у басейні, у музеї, інтерв'ю записували на якійсь квартирі. Я тоді добряче стомився, але сподівався, що все це немарно — в ефір вийде сюжет. А цього не сталося. Телевізійники пояснили, що їхню програму закрили. Я їм співчуваю, але чому б у такому випадку хоча б не віддати мені відзнятий матеріал, адже його підготовка забрала у мене багато сил і часу. Я його не отримав, хоча надію все ж не втрачаю.

Ще у мене є мрія зіграти зі зіркою світового тенісу Роджером Федерером. Ми з ним зустрічалися в Лондоні, коли Всеволод Кевлич возив мене за дорученням Юрія Сапронова в Лондон на Вімблдон. Познайомитися з Федерером вдалося тоді за сприяння відомого українського тенісиста Сергія Стаховського.

— Яке ваше найбільше досягнення на турнірах з тенісу серед ветеранів?

— На змаганнях ветеранів у Києві 2019 року я посів перше місце в групі 85+. А нинішнього року на турнірі в Бучі під Києвом — друге місце в групі 80+. Взагалі-то боротися за призові місця на змаганнях (особливо міжнародних) дуже непросто, оскільки більш ніж половина учасників — у минулому професіонали. А я любитель. Проте незмінно стараюсь гідно боротися з будь-яким суперником.

І ось ще, що попрошу вас написати. Занесення мого імені в Книгу рекордів Гіннесса ініціював Валерій Бурко. До цього приєдналися Національний реєстр рекордів України та Федерація тенісу України. Питання про визнання мене найстарішим тенісистом у світі гіннессівська редакція розглядала два роки.

Читайте також: На гору Казбек на протезах: унікальний проєкт ветерана АТО

Фото зі сторінки Леоніда Станіславського у Facebook

На фото у заголовку: Леонід Якович тренується на кортах три рази на тиждень

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News