ПОИСК
Суспільство та люди

В джунглях разом з гідами рятувалися від носорога на дереві: через пандемію закордонна подорож подружжя зі Львова тривала понад рік

15:19 19 вересня 2021
Стася та Ігор Клюфас
— Коли в Непалі на екскурсії джунглями ми з моїм чоловіком Ігорем та двома місцевими гідами побачили носорога (він був зовсім близько — метрів за сорок від нас), мерщій кинулися рятуватися на дереві, — розповідає мандрівниця зі Львова, актриса і письменниця Стася Клюфас. — Перед цим мене здивувало, що обидва наші провідники підбирають камінці, які траплялися на стежці. Сидячи на дереві (добре, що воно витримало чотирьох людей), стало зрозуміло, навіщо їм ті камінчики: вони кидали їх та вистрілювали ними з рогаток в кущі, щоб відволікти увагу агресивного велетня. До речі, брати з собою зброю гіди не мають права — у них були лише довгі бамбукові палиці та рогатки.

На інструктажі вони говорили нам, що носороги дуже погано бачать, але мають прекрасний слух. Тож ми сиділи на дереві тихо-тихо. Минуло чимало часу, поки провідники сказали, що тварина пішла геть і ми можемо злізти. Але далі йшли стежкою з острахом — довкола була височенна трава, тому не були певні, що раптом з неї не вискочить носоріг. Серце почало аж підскакувати, коли почули удари копит: «гум-гум». То були олені. Вони перестрибували через стежку і зникали в траві. Дуже красиве й величне видовище!

А ще на початку екскурсії ми опинилися поруч з бенгальським тигром. Власне, побачити його не довелося, але мені стало лячно, коли гіди раптом зосередилися, стали напружено прислухатися. Виявилося, вони помітили слід тигра, причому мокрий. Це означало, що хижак нещодавно був на цьому місці і помітив свою територію сечею. Ми негайно присіли й завмерли, аби не видати себе. Я панічно намагалася пригадати настанови, які нам давали гіди: якщо зустрінемо тигра, не бігти, не повертатися спиною, а повільно відходити назад, підтримуючи з ним візуальний контакт (тобто дивитися хижаку в очі).

Ми просиділи хвилин 10—15, поки провідники нарешті дозволили продовжити подорож. Наостанок цієї екскурсії знову побачили носорога. Він перебирався на наш берег ріки, і ми бачили у воді недалеко від цієї тварини величезних крокодилів.

Ця історія трапилася ще на початку нашої закордонної подорожі, яка тривала 435 днів. Ми поїхали мандрувати світом напередодні пандемії. Тож вона застала нас в дорозі. Через коронавірус на вісім місяців (!) застрягли в М’янмі. Але й в умовах карантину жили в цій екзотичній країні цікавим життям.

«В Гімалаях в будинку, де ми ночували, вода в пляшках за ніч перетворювалася на суцільний лід»

— Скільки часу мала тривати ваша подорож?

— Ми не обмежували себе конкретними строками, але орієнтувалися на свої фінансові можливості. Розрахували, що нашої грошової «подушечки» вистачить приблизно на рік, — відповідає Стася Клюфас. — Не хотіли чітко розписувати маршрут, щоб не обмежувати своєї свободи. Вирішили, що спершу полетимо в Непал, бо я мріяла на власні очі побачити найвищу в світі гору Еверест. А в яку країну поїдемо після цього, заздалегідь не планували. Домовилися, що вирішимо це згодом.

— Дісталися Евересту?

— Ми піднялися в його базовий альпіністський табір, який знаходиться на висоті 5 364 метри (на фото з заголовку. — Авт.). Йшли туди з важкими (десь 7—8 кілограмів) рюкзаками дев’ять днів. Ще й зупинялися на декілька днів у двох гірських селищах, щоб організм краще призвичаївся до нестачі кисню. До того ми з Ігорем мали досвід гірських походів Карпатами та на Кавказі в Грузії. Але під час багатоденного переходу до базового табору на Евересті був момент, коли я плакала від перевтоми. І все ж ми не тільки успішно дійшли до нього, але й піднялися на гору Кала-Патхар (5 643 метри), звідки Еверест видно як на долоні.

Читайте також: На Евересті через брак кисню люди не розуміють, що творять: киянка розповіла про пережите

Дісталися вершини надвечір, коли навколишні краєвиди мають особливо вражаючий вигляд. Це захоплююче видовище не зможе передати жодна фотокамера — треба бачити все на власні очі.

В горах на висоті більше чотирьох тисяч метрів ми дуже мерзли. В будиночках, в яких ночували, немає опалення. Було таке, що за ніч вода в пляшках, які стояли поруч з нами в кімнаті, перетворювалася на суцільний лід. Не дивно, що, коли повернулися з Гімалаїв у столицю Непалу Катманду, вирішили летіти туди, де тепло, — в Лаос (цю країну запропонував Ігор). Перетнули її з півночі на південь і переїхали в Камбоджу. А звідти полетіли в острівну державу Індонезію. Зупинялися на трьох островах — Балі, Ломбок, Гілі Траванган. Засмагали на пляжах, купалися в бухтах разом із величезними черепахами. Ігор навіть одну з них годував з рук.

Коли нарешті вирішили перебиратися з Індонезії в якусь іншу країну, світ охопила пандемія. Випадків коронавірусу тоді не було зафіксовано лише в двох країнах Південно-Східної Азії: одна з них — М’янма. Туди ми й полетіли. Хто міг передбачити, що затримаємося там майже на вісім місяців.

Стася Клюфас: «Ідея відправитись у таку тривалу подорож мені дуже сподобалась. Адже я прагнула побачити світ і набути власного життєвого досвіду»

— Ще в Непалі ми вперше орендували скутер (якраз напередодні я отримав в Україні посвідчення водія) і змогли на ньому забиратися в такі віддалені мальовничі куточки, куди не дісталися б громадським транспортом, — каже Ігор. — Це нам сподобалось, і в інших країнах ми багато пересувалися саме на скутерах. В Лаосі є два великих туристичних кільця, проїхати які рекомендують самостійно. На першому з цих маршрутів багато печер (ми спускалися в деякі з них), скель, місць з прекрасними краєвидами. На другому — чимало водоспадів та кавових плантацій. Фермери показують туристам свої плантації, пропонують скуштувати кави.

В Камбоджі (поїхали туди після подорожі по Лаосу) дісталися печери, в якій живуть декілька мільйонів кажанів. Як настав вечір, ця армія крилатих хижаків почала вилітати на полювання. Це було вражаюче видовище, яке тривало хвилин 30—40. Все навколо наповнилося характерним шурхотом незчисленної кількості крил.

Читайте також: Найважче на К2 було переступити через тіла загиблих альпіністів: дві українки піднялися на найскладнішу для сходження гору у світі

Ми не надто любимо організовані тури. Тому зазвичай самі організовували свої поїздки та екскурсії. Але декілька разів робили винятки. Зокрема, в одній з печер Камбоджі. Ми зустріли біля печери чоловіка, який намагався щось нам сказати, але зрозуміти його дивні вигуки було неможливо. Проте охоронець печери пояснив ламаною англійською, що за символічну плату — один долар — той чоловік проведе для нас екскурсію печерою. І попросив: «Дайте людині заробити». Ми, звичайно, погодилися. За допомогою проміння ліхтарика, жестів і вигуків ця людина показала нам все найцікавіше в печері і провела нею крізь.

А ще в Камбоджі на скутері ми добралися до місцини, де курсують так звані бамбукові потяги. Насправді це дрезини, корпус яких сплетено з бамбуку (колеса і осі, зрозуміло, металеві). Позаду таких транспортних засобів сидять водії. Якщо їде потяг, пасажири та водій швиденько знімають дрезину з рейок.

Ігор Клюфас: «Я побував у багатьох країнах до одруження, і ще тоді в мене з’явилося бажання поїхати в подорож, яка тривала б значно довше, ніж типова відпустка»

— В М’янмі, знову ж таки завдяки скутеру, дісталися села, де немає централізованого електропостачання, — додає Стася. — В деяких тамтешніх селян є електрогенератори, але більшість місцевих освітлюють свої будинки свічками.

— Коронавірус врешті вразив і М’янму. Вам довелося сидіти там на карантині?

Звісно. Спочатку ми три тижні подорожували цією країною, планували потім поїхати до В’єтнаму. Але він закрився для туристів через коронавірус. Тож ми подовжили візи у М’янмі ще на три місяці — сподівалися пересидіти там пандемію, а потім продовжити мандри.

Коли спалахи коронавірусної інфекції почалися і в М’янмі, там ввели суворі обмеження, тож ми мусили сидіти вдома, виходити дозволялося лише в магазин та аптеку. Поселилися в двоповерховому будиночку, нашими сусідами були шестеро мандрівників з Латинської Америки. Це були сімейні пари і туристи, що мандрували самі. Але за тих обставин вони вирішили жити разом. З ними і нам було не самотньо. Я вчила їх українських слів, вони нас — іспанських.

Читайте також: Я не візьму в похід туриста з проросійськими поглядами: ветеран АТО «кіборг» Дмитро Вербич про власний турбізнес

Ігор почав вивчати іспанську мову і мав розмовну практику завдяки сусідам. А ще він монтував і викладав в YouTube відеоролики про нашу подорож. А я почала писати книгу, використовуючи щоденникові записи, які вела з самого початку наших мандрів. До речі, після повернення в Україну я завершила роботу над книгою «Подих мандрів». Ігор сам її зверстав і ось нещодавно, 25 серпня, ми отримали з друкарні перші екземпляри.

«Були в поселенні, в якому люди живуть на воді і вирощують в озері помідори, огірки, кавуни»

— Довго прожили з латиноамериканцями в тому будиночку на карантині?

— Три місяці, — відповідає Ігор. — Потім було скасовано суворі обмеження на пересування країною, і ми цим скористалися — перебралися в інший регіон. В штаті Шан зробили ще один виняток з нашого правила не звертатися до послуг гідів — заради того, щоб побачити, як живуть люди, які побудували свої хати на воді. Городи, де вони вирощують помідори, кабачки, огірки, кавуни, також розташовані на воді.

— Як їм це вдалося?

Вони збирають з дна озера водорості і формують з них основи для городів. Закріплюють їх бамбуковими палицями. На човнах ці люди підвозять дітей до школи, добираються до крамниць. Гід возив нас на човні, показував городи, будинки, ткацьку та сигаретну фабрики.

На ткацькій — жінки працюють по десять годин на день на традиційних механічних верстатах, зроблених з дерева. Окрім тканини з бавовни, вони виготовляють з місцевого різновиду лотосу дуже дорогу шовкову тканину — невеликий її шматок коштує десь 100 доларів. Основні покупці того шовку — іноземні туристи. А на сигаретній фабриці жінки крутять сигарети вручну. Робочий день там також триває десять годин. Вправні майстрині встигають за зміну скрутити до 500 сигарет.

Загалом подорож Стасі та Ігоря тривала 14 місяців і 8 днів

— В М’янмі люди досі ходять у традиційному національному одязі — довгих спідницях-лонджах (і жінки, і чоловіки), — говорить Стася. — Жінки і діти намащують обличчя танакою — кремом на основі висушених стовбурів однойменних дерев. Він захищає шкіру від сонця і вибілює її. А також місцеві жінки вірять, що танака захищає від навроку.

В тій країні багато людей живуть дуже бідно, не мають душу або ванни. В селах ми бачили, як ввечері місцеві масово ходять митися до річки. Жінки і чоловіки купаються в різних місцях. Вони там не тільки миються, а й чистять зуби, перуть, ловлять рибу. Бідність їх не пригнічує — люди справляють враження щасливих. Вони, як правило, доброзичливі, усміхнені.

— Врешті через сім місяців і три тижні після прильоту в М’янму ми рушили в Туреччину, — продовжує Ігор. — Спочатку подорожували мальовничою Каппадокією, літали там на повітряній кулі, а потім перебралися на південь країни, щоб пройти вздовж узбережжя Середземного моря маршрутом «Лікійської стежки» тривалістю біля 500 кілометрів. Увесь його не здолали, бо не мали намету, але все одно побачили багато дуже красивих місць та залишків античних міст. Мандрували Туреччиною півтора місяця і повернулися до України. Загалом наша подорож тривала 14 місяців і 8 днів.

— Ви планували мандрувати приблизно рік. Як у вас з’явилася ідея такої тривалої подорожі?

— Це була ідея чоловіка, — відповідає Стася. — Вона мені дуже сподобалась. Адже я прагнула побачити світ і набути власного життєвого досвіду, якого (я це відчувала) в мене замало. Де тому досвіду взятися, якщо до того жила не стільки власним життям, скільки театром і ролями, які виконувала на сцені. Одразу після школи я вступила до університету на факультет акторської майстерності. Обожнюю цю професію, але вона вимагає повної самовіддачі.

Коли мене прийняли до трупи Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької, я мала лише один вихідний на тиждень — понеділок (до того ж часто і в цей день працювала — вчила ролі). Відпустку можна було брати виключно в серпні — в інші місяці це не дозволялось.

З певного часу мені не давала спокою думка: за великим рахунком про життя, людські стосунки знаю здебільшого з драматургії, літератури. З’явилася мрія багато подорожувати, навіть без чіткого плану. Купити квиток до далекої країни і пробути в ній, скільки захочу, щоб мати час і можливості розібратися в собі і побачити, як живуть люди за межами України. Коли ми з Ігорем одружились і він запропонував здійснити багатомісячну закордонну мандрівку, я зраділа цьому. До речі, до театру Ігор стосунку не має — за професією він програміст.

Читайте також: На гору Казбек на протезах: унікальний проєкт ветерана АТО

— Я побував у багатьох країнах до одруження, і ще тоді в мене з’явилося бажання поїхати в подорож, яка тривала б значно довше, ніж типова відпустка, — каже Ігор. — В перший раз спробував втілити цей задум в 2015 році. Два місяці подорожував Непалом. Мені тоді дуже сподобалося відчуття свободи, що виникло під час цих мандрів. Хотілося продовження. Ми зі Стасею десь рік готувалися до тривалої подорожі. Передусім слід було назбирати необхідну суму.

Ми окреслили для себе приблизний список країн, які маємо бажання відвідати. Дізналися, в який період року найкомфортніше мандрувати кожною з них, як отримати візи. Вивчили, які в них ціни на транспорт, житло та харчі. Виходячи з цієї інформації, порахували, скільки треба грошей на місяць в кожній конкретній країні.

В таких поїздках раджу мати декілька банківських карток, бажано в різних валютах. Плюс готівку. Бо тримати всі свої кошти на одній картці або тільки в гаманці ризиковано. Ще обов’язково слід оформити страховку.

— Вона вам знадобилася?

— Так, страховка нас дуже виручила, — відповідає Анастасія. — В Непалі я декілька разів хворіла на застуду, в мене була алергія та деякі інші розлади здоров’я. Витрати на консультації місцевих лікарів, а також на аналізи і ліки покривала страхова компанія. Крім одного разу: коли ми йшли до базового табору Евересту, опинилися у віддаленій місцевості, де нема медичних закладів, з якими співпрацює страхова. Тому довелося самим платити за лікування.

— Яку суму ви планували витрачати на день?

— Десь 30—40 доларів. Нам вдавалося не перевищувати цього ліміту. Зараз, коли робота по виданню книжки завершена, плануємо нову подорож. Можливо, Європою.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про надзвичайно цікаву подорож киянина Костянтина Ліорека, який під час пандемії побував у 50 країнах світу, і це досягнення внесено до Національного реєстру рекордів України.

Фото зі сторінки Стасі КЛЮФАС у «Фейсбуці»

1361

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.