ПОИСК
Суспільство та люди

«Якщо війна дійде до наших місць, то з ворогом домовлятися не будемо»: фермер з Херсонщини розповів, чому допомагає українській арміі

15:05 24 вересня 2021
волонтер Сергій Максименко з дружиною
Віолетта КІРТОКА, спеціально для «ФАКТІВ»
На львівському BookForum, який завершився минулих вихідних, серед книг про російсько-українську війну увагу привернула збірка інтерв’ю під назвою «Народні герої України. Історії справжніх». Читачам «ФАКТІВ» не треба пояснювати, що таке цей проєкт — «Народний герой України». Про багатьох з них ми розповідали в своїх публікаціях. В книзі — 45 історій про воїнів, медиків, волонтерів, які в найважчі роки стали на захист рідної землі. В цьому номері ми подаємо розповідь про волонтера Сергія Максименка, аграрія з Херсонщини. Автор — Віолетта Кіртока, вона ж і упорядник цієї книги, і один із «вічних двигунів» проєкту «Народний герой України».

Сергій Іванович небагатослівний. Він вважає за краще слухати тих, хто поруч, а не розповідати про себе і свої знайомства, таланти, можливості. А коли комбат 80-ї бригади, приїхавши на зустріч з бізнесменом, який допомагає його підрозділу, обмовився, що проїжджав повз Асканію-Нову, ми всі раптово почули захопливу лекцію про цей заповідник. Виявилося, що Сергій Максименко досконально знає, які там вирощували рослини, які породи тварин розводили, чому нащадок засновника «Асканії» перестав сюди приїжджати. І кожне слово Сергія Івановича просякнуте щирою любов’ю до рідної землі. Це легко пояснюється: майже двадцять років він займається сільським господарством на Херсонщині. Його підприємство — одне з найбільш успішних і прибуткових. Але замість того щоб примножувати свої доходи, купувати розкішні машини і дорогий годинник, Сергій Максименко щодня віддає м’ясо, молоко, сир, лагодить техніку військовим підрозділам, яких відправили в ці краї нести службу.

Для нього це стало справою честі, святим обов’язком, громадянським обов’язком. Будь-який пафосний вислів підходить. І щодо Сергія Івановича втрачає весь найвищий ступінь. Для нього це просто справа, яку треба робити або добре, або ніяк. Якби всі українці, кожен на своєму місці, вели себе так само, як ця людина, ми вже давно жили би в іншій країні.

«Я побачив рвані намети, які встановлювали бійці, замерзлих, голодних і застуджених людей. Це виявилися артилеристи 55-ї запорізької бригади»

— До війни я ніколи не спілкувався ні з ким з військових. Не доводилося, — розповідає Сергій Максименко. — Але коли 16 березня 2014 року, як зараз пам’ятаю, це була неділя, мені зателефонували й сказали, що в Новотроїцьк в’їхала колона з гарматами, багато військових, коїться щось незрозуміле, я відразу відклав усі свої справи і відправився туди. Падав дрібний противний сніг. Було холодно. Я побачив рвані намети та замерзлих, голодних і застуджених людей. Це виявилися артилеристи 55-ї запорізької бригади. Вони довго були в дорозі. Із Запоріжжя вийшли на Кіровоград, звідти вже пішли на Миколаїв і далі — на Херсонщину. Це я все з’ясував, організовуючи хлопцям баню, гарячу їжу та ліки.

Через кілька місяців саме ці бійці опинилися під Ізвариним, де їх рівняли з землею артилерійським вогнем з боку Росії. Була середина липня, збирання врожаю, коли мені зателефонував начальник штабу дивізіону. Ніколи не забуду почутих слів: «Уже не знаю, кому дзвонити. Нам дуже погано. Якщо можна, повідомте про нас комусь. Поруч зі мною вже третій день лежить загорнутий у плащ-палатку мій загиблий кум. І я не розумію, вдасться мені відвезти його додому чи ні…» І все це на тлі страшної канонади.

У той час заступником міністра сільського господарства був мій хороший товариш. Я одразу ж його набрав і попросив через міністра Швайку зв’язатися з міністром оборони Ковалем… Не знаю, допомогло це чи ні, але через три дні начштабу набрав мене знову: «Спасибі! Допомога прийшла. Нам привезли воду, забрали поранених». Я жодним чином не пов’язую це з собою. Думаю, просто так збіглося. Хоча все може бути… Ми й далі спілкуємося і дружимо з багатьма артилеристами цього підрозділу. Після Ізвариного вони пройшли Савур-Могилу та Іловайськ.

За ці два роки я познайомився з багатьма армійськими підрозділами. У нас в області стояли танковий батальйон з Новоград-Волинського, 26-та бригада з Бердичева, війна звела мене з другим загоном 73-го морського центру, артилеристами з Кременчука й Сум. Здружився я з десантниками 25-ї, 95-ї та 80-ї бригад. Комбати з позивними «Кроха», «Ведмідь» і «Погляд» стали моїми справжніми друзями, думаю, на все життя.

Ми допомагаємо бійцям питною водою, продуктами харчування, електроенергією, приміщеннями. Ремонтуємо й відновлюємо техніку. Зараз з’явилися інші потреби: багатьом потрібні кошти на лікування, реабілітацію. Так само ми намагаємося оздоровлювати сім’ї наших військових. Про них теж потрібно й важливо пам’ятати. Вони страждають навіть більше за самих бійців. Військові — це чоловіки, вони заточені на службу, війну й труднощі. А сім’я — ні. Мені розповідала дружина робітника нашого підприємства, який добровільно пішов на війну: «Зима, ніч. Я обійму трьох дітей і плачу».

Замовити книгу «Народні герої України. Історії справжніх» можна на сайті belkabook.com

— Ви рахували, скільки витрачаєте на військових, скільки відвозили їм найбільше?

— Були часи, коли ми одночасно годували три підрозділи. Щодня відвозили бійцям по 140—150 кілограмів м’яса, плюс молоко та хліб. Скільки витратив, рахував доти, доки цифра не наблизилась до декількох мільйонів гривень. Після цього вирішив: досить. Мільйоном більше, мільйоном менше. Гроші не показник. Зрозуміло ж, що цифра щодня збільшується, але якщо я її буду озвучувати, мені не будуть вірити. Ну, нереально такі гроші віддавати на армію…

«Не чекайте, коли вас попросять, а робіть! Менше у вас не буде»

Агропідприємство «Світанок» — колишній колгосп. Свого часу його реорганізували, змінили формат — і вийшло велике сільгосппідприємство, яке й очолив Сергій Максименко.

—Тут у нас було багато настроїв навіть не пропутінських, а якихось проросійських, — розповідає Сергій Іванович. — Люди, виявляється, чекали, що прийде Росія і ось тоді заживемо. Ну, розмовляємо ми російською. Але ми ж українці!

— За ці два роки ви стали бідніше?

— Коли 11-й батальйон, якому ми теж допомагали, вручив мені грамоту й орден, під час нагородження я сказав такі слова: «Навесні 2014 року я зрозумів, що й тут, на Херсонщині, може початися таке ж свавілля, як у Донецьку й Луганську. І якось мені цього не захотілося». Я почав допомагати від душі. А потім на Західній Україні познайомився з жінкою-волонтеркою, яка бере активну участь у допомозі армії. Вона дізналася, звідки я, і попросила: розкажіть, що у вас відбувається, поряд же межа. Ми розговорилися. І вона сказала: «Не чекайте, коли вас попросять, а робіть! Менше у вас не буде». І справді, менше не стало.

— Ви самі служили в армії?

Так, у танкових військах у Казахстані. Перед нашим дембелем якраз ввели війська в Афганістан. Я писав листи, просив відправити мене туди. Але мені відповіли, що Батьківщина не потребує нашої допомоги. Я повернувся додому, здобув освіту. Моя думка — армія країні потрібна. Та й чоловік повинен відслужити. Армія багато чого вчить. Останніми роками ми наплювали на свою оборону. Військові комісаріати скорочувалися, офіцери були не при справах, мало не ізгоями стали. Платили їм мінімально. Так не можна!

Мій друг, який допомагає бійцям так само, як і я, служив разом зі мною. Спочатку ми одні тут були. Поступово до нас почали приєднуватися інші. А зараз уже опоненти намагаються забруднити багнюкою. Кажуть, що ми не просто так усе це робимо, що маємо з цього вигоду. Але я за характером така людина, яка поганого довго не пам’ятає. Тримаю в пам’яті веселе і світле.

По шрамах, зморшках, очах бійців, з якими я спілкуюся, добре видно, як багато всього вони пережили. Поступово в процесі нашої співпраці хлопці відкриваються, починають ділитися спогадами. Це просто щастя, що у нас є такі люди. Я завжди знав, що армія — це наш надійний захист, але коли почалися зради, офіцери переходили на бік ворога… Для мене це було шоком, величезним розчаруванням. Але ті офіцери, які залишилися вірними присязі, втерли носа Росії. Ми не на одну голову вище за свого ворога.

Я не раз думав: із задоволенням пішов би служити під керівництвом тих командирів, з якими мене звело життя. Так, цим молодим хлопцям в чомусь ще бракує життєвого досвіду, але у військовій справі вони справжні професіонали. І тому до них треба дослухатися, вони знають, що й коли потрібно зробити. Так, є і випадкові люди в армії, пристосуванці. Але особисто я таких не зустрічав.

«Війна роздягнула всіх догола, і відразу стало видно, хто є хто»

— За час війни у вас змінилося коло спілкування?

Моя телефонна книга змінилася повністю. З учорашніми друзями, які підтримували путінський режим, ми з дружиною не спілкуємося. Стався великий крен у сторону військових. Дехто з моїх знайомих, хто рятував свою шкуру в 2014 році, сьогодні знову відчувають себе нормально й навіть намагаються підняти голову та сказати, що ми нічого особливого не робили. Хоча на початку війни в очі мені говорили: якби ти менше туди їздив, швидше б усе закінчилося…

Я часто згадую фразу дружини, яку вона сказала через півроку після того, як почалася АТО: війна роздягнула всіх догола, і відразу стало видно, хто є хто.

Сергій Максименко отримав орден «Народний герой України» 29 червня 2016 року в Миколаїві. На фото — з дружиною

— Як працівники підприємства ставилися до вашого волонтерства?

— Ніхто слова не сказав. Та я бачив, що деякі незадоволені цим, але мовчали. З плином часу вони все краще за мене розуміють.

— Яка у вас освіта?

Спочатку здобув середню технічну, а потім і вищу. Я інженер-гідротехнік. Вивчав зрошення та поливи сільськогосподарських земель. Директором підприємства став у 1997 році. Ніколи не шкодував про те, що звалив на себе величезне господарство. Навпаки, мені завжди цікаво: чи зможу — не зможу, чи впораюся — не впораюся. Мій дід, ветеран війни, був головою радгоспу в сталінські часи. Може, це від нього мені передалося. Батьки були простими людьми: мама — вчителька, тато — водій.

У мене багато родичів військових, тому я спочатку вступив до військового училища, але потім мене все ж перетягнули в сільське господарство.

— Як багато у вас землі, худоби?

Вісім тисяч гектарів землі. У нас тисяча голів дійного стада. А якщо порахувати всіх корів, то у нас їх три тисячі сімсот. П’ять тисяч свиней, три з половиною тисячі овець. Щось є… За всім цим доглядають 420 робітників. Люди працюють цілий рік, отримуючи достойну зарплату не тільки для Херсонської області, але й, думаю, для України.

Коли ми вирішили, що весь прибуток будемо витрачати на розвиток підприємства, у нас почало все виходити. Просто гроші потрібно пускати на щось нове, а якщо їх ховати в кишені, офшори, свої проєкти, навряд чи досягнеш успіху. Так, колись нам було важко, але ми затягнули паски, відмовилися від зайвих витрат, ні в кого нічого не просили. І вижили. Тепер можемо собі дозволити купувати хорошу техніку. Ми соціально захистили своїх людей, піклуємося про пенсіонерів.

Створили хороші умови праці, що для мене як для керівника є найважливішим.

Не раз уявляв, ким би я міг ще стати. І розумію: ніколи не зміг би бути токарем, бухгалтером, працювати десь на конвеєрі. Люблю свою роботу за те, що кожен день не знаю, що мене чекає, чим доведеться займатися. Бо ситуація постійно змінюється, спланувати нічого неможливо. За всі мої двадцять років не було жодного року, який був би схожий на інший. Трохи більше сонця, вітру, трохи вища температура повітря, ціни коливаються, як і кількість врожаю.

Одного разу я сформулював: маленький урожай — це біда, а великий — катастрофа. Так і є: за маленького врожаю виручених грошей не вистачає на витрати, а за великого — ціни падають, і ти все одно не заробляєш стільки, скільки хотілося б. І тоді додаткова вартість у тебе нижча, ніж за поганого врожаю.

З 2014 року прийняв для себе рішення: за кордон на відпочинок не їздити, поки не закінчиться війна, поки в моїй країні не перестануть гинути люди. У своєму господарстві ми відмовилися від багатьох свят, концертів та феєрверків. Індикатор статусності для мене — люди, які поруч, а не марка годинника, машини… Я вважаю так: всіх грошей не заробиш. А заробиш — не витратиш. Навіщо ж на це витрачати життя?

— Ви один з найбільших бізнесменів у регіоні. Наскільки для вас небезпечною була й, можливо, залишається ситуація? У разі захоплення Росією цього регіону вам би, напевно, довелося несолодко…

— Ми з дружиною відразу домовилися: якщо раптом війна дійде до наших місць, встанемо й поїдемо, з ворогом домовлятися не будемо, пристосовуватися — не мій шлях.

Замовити книгу «Народні герої України. Історії справжніх» можна на сайті belkabook.com

1034

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.