ПОИСК
Суспільство та люди

«Боєць мене спантеличено спитав: «Ти що, сліпий? Може, ще й снайпер?!»: неймовірна розповідь незрячого волонтера, який допомагає фронту

15:10 5 грудня 2021
Денис Романовський
Дмитро НІКОЛЕНКО, спеціально для «ФАКТІВ»
— Я з дитинства мав вади зору, — розповів «ФАКТАМ» Денис Романовський. — Глаукома. За висновками лікарів — невиліковна. З віком хвороба лише прогресувала. Однак я успішно закінчив школу, далі вивчився у вінницькому вузі на юриста. Паралельно активно займався спортом — спершу футболом, потім карате. Далі перейшов на легку атлетику. Стрибав у довжину та потрійним, бігав на короткі дистанції від 100 до 400 метрів. Свого часу навіть був кандидатом до параолімпійської збірної країни на участь в Олімпіаді у Пекіні в 2008 році. Однак не склалось. Але вільну хвилинку задля тренувань знаходжу й досі.

До війни я ще працював в групі швидкого реагування приватної охоронної фірми. Була компанія однодумців — спортсменів та патріотів України. Фактично з цієї компанії утворилася наша волонтерська група.

«Наш перший позашляховик «Опель Монтерей» збирали два місяці, наче конструктор «Лего»

— У Вінниці з перших днів Революції Гідності разом з друзями-однодумцями підтримували майданівців, доправляли продукти харчування, предмети першої необхідності, — розповідає Денис Романовський. — Коли почалася війна, багато моїх товаришів по охоронній фірмі та Майдану пішли на фронт. Вони служили в батальйоні «Київська Русь», 9-му Вінницькому територіальному батальйоні, спецпризначенцями, розвідниками, десантниками. У перші роки війни ми купляли бійцям засоби гігієни, білизну, продукти харчування, бронежилети, тепловізори… Тоді на фронт йшли цілі каравани волонтерської допомоги. Ми тижнями не вилазили з-за керма автівок… «Новою Поштою» відправляли тонни посилок.

У 2017 році, коли забезпечення української армії формою та продуктами харчування вийшло на більш-менш належний рівень, вирішили зайнятися ремонтом та відновленням військових автомобілів.

— Що це за автомобілі?

— Багато волонтерів, які бажали допомогти армії та добробатам, коли у них була критична нестача техніки, передавали військовим вживані автомобілі. Найчастіше різноманітні позашляховики, буси, легкі вантажівки. Часто ця техніка на «єврономерах» приходила до нас з Європи вже доведена до ручки. А ще додамо шалену експлуатацію на фронті. Крім того, часто на фронті немає ані спеціалізованих СТО, ані кваліфікованих майстрів, які можуть дати раду іномарці. Тож машини перетворювалися на брухт вже за лічені місяці. А хлопцям треба на чомусь пересуватися.

Наш перший автомобіль, що ми відправили, був позашляховик «Опель Монтерей» для батальйону «Київська Русь», який нині став структурним підрозділом 54-ї бригади Збройних Сил України. Машина потрапила до нас з Прибалтики. Той «Опель» майже розвалювався. І дівчата-медики попросили його реанімувати. Це все було чотири роки тому, у листопаді 2017 року. Зо два місяці ми збирали його, наче конструктор «Лего». У нас ціла команда автомайстрів із золотими руками. В результаті від старої машини лишилися деякі частини кузова та передні водійське й пасажирське сидіння. Коли бійці побачили машину, то від здивування не могли вимовити й слова: невже це наш «Опель»?! Позашляховик досі на ходу. За ці чотири роки ми відновили близько 40 автомобілів. Деякі ремонтували вже по другому колу.

Читайте також: «Якщо війна дійде до наших місць, то з ворогом домовлятися не будемо»: фермер з Херсонщини розповів, чому допомагає українській арміі

Колись «добробатівці» перегнали нам на «реанімацію» позашляховик «Нісан». Крім технічної несправності, у кузові нарахували більше ста дірок від куль та осколків. Навіть наші досвідчені майстри бралися за голову. З ним ми працювали десь п’ять місяців.

Інша цікава машина — автомобіль швидкої медичної допомоги для спецпризначенців з Хмельницького. Теж з Європи. Ми капітально відремонтували двигун, ходову частину та усунули інші неполадки. Витратили лише на закупівлю запчастин десь під 2 000 доларів спонсорської допомоги, за що я щиро вдячний усім, хто відгукнувся. І коли ми передали автівку «спецам», хлопці побажали одного — аби автомобіль ніколи не використовувався за призначенням.

«Колись «добробатівці» перегнали нам на реанімацію позашляховик «Нісан». У кузові ми нарахували більше ста дірок від куль та осколків», — розповідає Денис Романовський

— Хто входить до складу вашої команди?

— Зараз в складі 15 майстрів. Хлопці різного віку. Це колектив дизелістів на чолі з Олександром Казмерюком, електрики Артур Петровський та Максим Смішний, колективи СТО «Автогараж» та ТОВ «Сигнал», майстер з ремонту турбін Іван Щербак. Ви добре розумієте, що роботи у кваліфікованих автомеханіків ніколи не бракує, а тим більше в наш час. Але всі ми готові працювати у вільний час, інколи без вихідних та перепочинку, аби допомогти хлопцям на фронті. Запчастини купували за кошти спонсорів або небайдужих громадян. На щастя, не всі ще втомилися від війни. А багато тих, хто «втомився», її не бачили на власні очі.

«Ми розробили портативний модуль для стрілецької зброї»

Якщо раніше Денис ще бачив десь відсотків на 20, зокрема яскравий екран смартфону чи комп’ютера, то згодом повністю втратив зір. Але мужній чоловік продовжив волонтерську діяльність із ще більшою завзятістю та енергійністю. Щоправда, за кермом волонтерської машини нині їздить його дружина Людмила, яка спеціально здала на права, щоб разом «волонтерити». І вони з Денисом та однодумцями їздять до зони Операції Об’єднаних Сил. Крім ремонту автомобілів, вони працюють над ще одним ноу-хау — спеціальними станками для стрілецької зброї.

— До нас звернулися бійці з «Вінницьких скіфів» із проханням виготовити станок для крупнокаліберного кулемета Владімірова танкового (ККВТ), — продовжує Денис. — Це дуже потужна зброя, що встановлюється на бронетехніці. Однак через Мінські угоди використання «броні» на передовій нині заборонено. А хлопцям потрібно щось потужніше, ніж штатні автомати чи ручні кулемети. Тож наші народні умільці вирішили ставити таку зброю з бронетехніки вже на позиції. А оскільки такий кулемет важить близько 52 кілограмів, плюс запас набоїв — в руках його не потягаєш. Тоді бійці спершу придбали готовий станок у київських майстрів за 15 тисяч гривень. Але за таку ціну багато станків не придбаєш. І звернулися до нас із проханням, чи можна зробити такі станки самотужки. З нашим майстром Володимиром Нагорним вирішили спробувати.

Читайте також: «Бандерівець за переконаннями і волонтер по духу»: щемна розповідь про 89-річного Сергія Вознюка, найстарішого волонтера України

— Скільки таких станків зробила ваша команда?

Близько сотні. Не лише для ККВТ. Ми робимо їх й під автоматичні станкові гранатомети та ручні протитанкові гранатомети, під кулемети великого калібру різних систем. Фактично це імпровізована турель, що значно підвищує мобільність та портативність стрілецької зброї. Встановивши на неї будь-яку зброю, можна вести вогонь у найбільш зручному напрямку. Такі станки можна використовувати на блокпостах, закритих бойових позиціях, в окопах, для боротьби зі снайперами та диверсійно-розвідувальними групами противника. Під час виготовлення кожного станка постійно консультуємось з бійцями, беремо до уваги їхні побажання.

Ми також розробили свого роду портативний модуль. Якщо просто пояснити, це дистанційно керована станина, яка проводить наведення за допомогою електромоторів, що живляться від мережі або від акумулятора, а кулемет має свій електричний спуск. Боєць може знаходитися під захистом в окопі та спостерігати обстановку в монітор, на який передає зображення прицільний пристрій на кулеметі. Побачивши ворога, за допомогою пульта можна наводити на ціль та відкривати вогонь. Такі станки-модулі вже використовуються на фронті і врятували не одне життя та здоров’я наших хлопців. Їх робимо не лише для кулеметів, а й для ручних протитанкових гранатометів.

Майстри, які у свій вільний час працюють з Денисом Романовським (зліва), роблять станки під гранатомети і кулемети

— Якби цей ваш виріб був сертифікований та офіційно прийнятий на озброєння, це могло б дуже стати у пригоді нашим захисникам…

— Звісно. Ми вели перемовини з діючими військовими, на Всеукраїнських зборах волонтерів часто розповідали про наш проєкт. Але нам відповіли єдине — ідея гарна, але треба сотні погоджень, тисячі документів, мільйони випробувань. І не факт, що буде прийняте позитивне рішення… На жаль. Тому так і працюємо — фактично кустарно.

Займаємося не лише машинами та станками. Часто возимо на фронт маскувальні сітки, які плете наша відома вінницька волонтерська група «Чарівна мережка», або як їх ще називають, «Вінницькі павучки». Нам допомагає вінницький священник-волонтер Анатолій Кузнєцов, який сам часто їздить до хлопців. От він перевозить відремонтовані машини на бусі з евакуаційним лафетом. Постійно співпрацюємо з іншими вінницькими волонтерами, зокрема Тетяною Власюк, Валерієм Дяковим, Юлією Вотчер.

— А чи не дивувалися бійці, побачивши незрячого волонтера?

Були різні ситуації. Пам’ятаю, коли я ще трошки бачив, були ми у хлопців на передовій. Я був одягнутий у військову форму. Після нічного чергування бійці попросили мене потримати на хвилинку автомат та снайперську гвинтівку, поки перевдягались. І от заходить незнайомий воїн і просить у мене цигарку. Це був боєць Грузинського легіону. Даючи йому цигарку, я простягаю її у іншому від нього напрямку. У того бійця очі на лоба полізли від здивування: «Ти що сліпий? Може ще й снайпер?!» Була дуже комічна ситуація. Нині він у лавах Збройних Сил України. Ми товаришуємо та сміємося з того нашого першого знайомства.

Коли за кермом моя дружина, на блокпостах багато молодих бійців відверто дивуються, побачивши незрячого волонтера. Було за ці роки різне… Був й позитив, був негатив, але позитиву таки більше. Є в мене друг-«айдарівець». Воював, підірвався, втратив ногу. Незважаючи на заборони медиків, таки домігся дозволу знову піти на фронт. Там підірвався вдруге. На щастя, другу ногу вдалося врятувати. І нині на лікуванні у нього одна мета — видужати і знову повернутися до побратимів. Як тут занепадеш духом?

— Є надія повернути зір?

— Звісно, постійно цікавлюся можливістю відновлення зору. Знаю, що за кордоном вже поступово практикують такі операції з встановлення очних протезів тощо. Але вартість операції складає сотні тисяч євро. Скільки машин або станків до зброї можна зробити за такі гроші? Тож спершу — допомога фронту, поки є сили, здоров’я та натхнення.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про волонтерську групу, яка виготовляла безпілотники, ремонтувала засоби зв’язку та тепловізори для ВСУ, а зараз запускає у виробництво власний електричний вантажний автомобіль.

Фото надано Денисом РОМАНОВСЬКИМ

880

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2022 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.